Усиновленій дитині можна змінити не лише ім’я, по батькові та прізвище, але і дату народження, але не більш ніж на 6 місяців від фактичної. Все для того, щоби зберегти таємницю усиновлення. Законодавство виділяє два види таємниці усиновлення: від дитини; від інших сторонніх осіб.
Статті 226-231 Сімейного кодексу регулюють процес усиновлення і гарантують право таємно перебувати на обліку, таємно шукати дитину для усиновлення, право приховувати цей факт від дитини та оточуючих. Тоді як уповноважені особи також зобов’язані не розголошувати цю таємницю. Навіть тоді, коли усиновлення для самої дитини не є таємним.
До розголошення український закон ставиться серйозно – це штраф до 50-ти неоподатковуваних мінімумів, до 240 годин громадських робіт або навіть тюрма.
Таємниця усиновлення – це не суто українська практика, аналогічний досвід існує і за кордоном. Наприклад, у таких країнах як Чехія, Румунія, Хорватія, Естонія, Угорщина, Латвія, Литва, Франція, Швеція таємниця зберігається. В деяких країнах її дозволено розкрити з певного віку дитини. Приміром, у Бельгії – з 12 років, Австрії, Литві – з 14-ти, у Німеччині, Нідерландах і Болгарії – з 16-ти. Є також країни, де немає таємниці усиновлення: Польща, Португалія, Фінляндія, Італія.
Приміром, польські психологи на курсах усиновлювачів вчать, що пояснювати дитині правду треба від раннього дитинства. Важливо, щоб про це розповіли саме батьки, а не інші родичі або діти. Також для батьків, які усиновили чи удочерили дитину, є групи підтримки у громадах. Там усиновлювачі можуть ділитися досвідом з іншими сім’ями, отримувати поради психолога.
Українські соцпрацівники не мають однозначної відповіді – казати чи ні і коли. Але переконані – існування таємниці усиновлення обмежує роботу служб. Зокрема позбавляє можливості ефективно супроводжувати усиновлювачів, обмежує потрапляння соцпрацівника додому, унеможливлює контроль за адаптацією дитини у сім’ї.
Психологи ж радять не тягнути з розкриттям правди. Адже найгірше буде, якщо дитина дізнається про усиновлення випадково – від інших родичів, дітей чи сторонніх людей у грубій формі. Існує думка, що краще розповісти все до підліткового «складного» віку, тобто до 10 років.
До розмови треба готуватися, враховуючи вік, характер та темперамент дитини, аби передбачити її реакцію. Перш ніж говорити, можна кілька разів написати текст від руки, видаляючи з нього зайві емоції та оцінювальні судження. Незайвим буде обговорити стратегію такої розмови зі спеціалістом.
Інформація підготовлена за матеріалами: ГО “Фундація DEJURE”, ЗУ “Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування”, Статті 226-23 Сімейного кодексу України
