20 років СОС Дитячі Містечка працюють в Україні і ми не втомлюємося, тому що для нас це натхнення — допомагати сім’ям, забезпечувати кожній українській дитині любляче оточення.
Нещодавно ми поспілкувалися з нашим Національним директором Сергієм Лукашовим про роботу в організації, його шлях у сфері благодійності та допомозі родинам.
Що привело вас у сферу благодійності? Чому вирішили допомагати дітям і родинам?
Навіть не знаю… Мабуть, розвинута емпатія та цікавість до людей підштовхнули. Але я все життя займаюся тільки цією діяльністю. Це соціальна допомога дітям, сім’ям. Коли почав? Та ще з четвертого курсу університету (посміхається – авт.)
Я спочатку працював з наркозалежними людьми, це було в середині 90-тих років. Потім займався з вуличними дітьми, і в процесі я зрозумів, що джерело усіх проблем — в сім’ї. Треба працювати з родинами, підтримувати вразливі сім’ї, займатися профілактикою.
Деякий період я навіть працював у інституціях, в інтернатах. Боляче згадувати. Тому що це надзвичайно репресивне середовище для дітей. Навіть при всьому старанні працівників. Сама система побудована так, що вона травмує дітей.
У благодійній організації СОС Дитячі містечка я з 2017-го року. Спочатку працював як експерт, відвідував наші національні відділення, вивчав досвід різних країн. А з 2019-го очолюю українське відділення СОС Дитячі Містечка.
Чим для вас є СОС Дитячі Містечка?
Це точно більше ніж просто робота. Я щасливий працювати в команді сильних спеціалістів і спеціалісток, досвідчених, дуже завзятих, відданих справі захисту права дитини на сім’ю. Ми прекрасна команда і я дуже хочу її зберегти.
Які найбільші досягнення СОС Дитячі Містечка змушують вас пишатися цією організацією?
10 років тому, коли ми тільки починали працювати в місті Бровари, там був невеличкий інтернат, де перебувало кілька десятків дітей. Ви ж розумієте, що доля кожної дитини з інтернату травмована, поламана. У дитини, яка виросла в інтернаті, немає моделі сім’ї. Вона народжує свою дитину і теж віддає її в інтернат. Тобто цикл сирітства повторюється знову і знову, з покоління в покоління.
Ми сприяли створенню нових сімейних форм виховання у місті, підтримували родини. І завдяки нашій активній роботі інтернат в Броварах закрився. Зникла сама потреба в такому закладі. Тому що ми перемістили дітей у прийомні сім’ї, які ми теж супроводжуємо.
Дехто з дітей зміг повернутися до біологічних батьків, які отримали підтримку служби укріплення сім’ї. Таким чином ми подолали інституціалізацію.
Також я пишаюся тим, що наші відважні колеги за кілька днів до повномасштабної війни почали евакуацію наших прийомних сімей з Луганщини і з Київщини.
А з перших годин вторгнення росіян допомагали біженцям і переселенцям, хоча працювати доводилося у вкрай небезпечних умовах.
З початку повномасштабної війни ми надали допомогу 340 тисячам людей в Україні. Ми змогли залучити велику міжнародну підтримку, ефективно її використати. Багатьох дітей врятували від смерті, я можу так сказати, бо в перші дні війни ми організовували евакуацію з прифронтових територій. Когось врятували від сирітства, тому що вчасно підтримали сім’ю, зберегли, щоб вона не розпалася.
Я пишаюся тим, що ми гідно допомогли державі та суспільству вистояти під час війни.
Що вас мотивує в роботі та не дає вигоріти емоційно?
Це історії бенефіціарів, історії учасників наших програм. Є випадки, коли дитяча доля може бути зламана, але вчасне влаштування дитини в сімейне середовище повністю змінює майбутнє цієї дитини.
Є одна історія, вона дуже показова, щоправда трагічна. Одинокий тато відмовився виїжджати з прифронтового села в Донецькій області і його вбило російським снарядом. Двоє дітей залишилися самі. Вони пережили травму, бо бачили на власні очі смерть батька. Деякий час маленькі хлопчик та дівчинка жили абсолютно самі в цьому селі, бо майже все місцеве населення було евакуйоване.
Коли дітей знайшла поліція та вивезла, виявилося, що їх нема куди влаштувати. Були ризики, що цих дітей відправлять в інтернат. На щастя, ми вчасно дізналися про цю ситуацію та змогли втрутитися.
Ми тимчасово влаштували дітей в реабілітаційний психологічний табір, який ми маємо. Наші психологи допомагали малечі подолати шок від усього, що їм довелося пережити. А ми тим часом уже шукали для них прийомну сім’ю. І знайшли. Причому відшукали земляків, які з того самого регіону, що й діти, схожі за мовою, культурою — це дуже важливо для дітей, щоб легше адаптуватися. Ми влаштували братика з сестричкою в цю родину. Я вірю, що у них тепер все буде добре.
Ми продовжуємо підтримувати та супроводжувати цю прийомну родину. Таким чином, двоє дітей могли стати сиротами, могли стати емоційно скаліченими, але вони такими не стали. І у нас сотні тисяч таких бенефіціарів, зі своїми трагічними, складними і щасливими у фіналі історіями.
Які цілі ставите перед собою та СОС Дитячі Містечка?
Наша мета — євроінтеграція України в аспекті соціальних послуг для дітей. І для нас пріоритетним є саме розвиток сімейних форм виховання. Тут ми дуже тісно співпрацюємо з органами влади, з місцевими адміністраціями, обласними, і в громадах.
Ми як суспільство повинні розвинути різні форми сімейного влаштування дітей: і усиновлення, і сімейну опіку, прийомні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу та патронатні сім’ї.
Про що мрієте особисто для себе? (не про роботу)
Про мир, про перемогу. Хочеться повернутися на Луганщину, де ми працювали до війни, і відновлювати наші соціальні центри, які, на жаль, зруйновані.
Ну от, знову говорю про роботу (посміхається – авт.), але робота — це моє життя. Хочеться після перемоги та після зняття обмежень поїхати до колег в інші країни та похвалитись, які ми в Україні виявилися міцні, витривалі, професійні. Я пишаюся своїми колегами, я хочу про це розказати світу.
