Ми продовжуємо ділитися з вами історіями успіху і нелише успіху наших бенефіціарів в рамках проєкту #SOSДіти – розповідаючи, як наші партнери по усій Україні підтримують переміщені сім’ї. Про складнощі і здобутки у соціальному супроводі – говорять фахівці. А про адаптацію та допомогу на новому місці – самі родини. Ми уже розповідали про роботу психолога у ГПО “Егіда” на Запоріжжі і допомогу від НГО “Неемія” для малечі, евакуйованої на Закарпаття.
Сьогодні – пропонуємо вам особливу історію із Ірпеня. Перукарці Оксані Крижанівській наші партнери із ГО “Дівчата” допомогли придбати інструменти, втрачені під час окупації Ірпеня. Це програма, яка поширюється на beauty-майстринь у Бучанському районі.
Оксано, де вас заскочила війна?
Вдома, в Ірпені. Я живу тут уже 13 років і дуже люблю це місто. Ми із сином, донькою та її чоловіком були в одній оселі із першого дня війни і до початку березня. Все сподівалися пересидіти: мали запас харчів, ліків. Але не так сталося, як гадалося. І уже 5-ого березня, під обстрілами, евакуювалися до моїх рідних. Вони живуть майже на кордоні Київської та Вінницької областей.
Що вдалося із собою забрати?
Тільки те, що мали із собою в рюкзаках (їх теж зібрали заздалегідь). Це комплект одягу і зимове взуття. Навіть літнього не захопили, мусили купувати кросівки. І тільки за кілька днів я згадала, що забула вдома перукарські інструменти.
Як так сталося? Це ж фактично ключове для заробітку?
Я досі не можу цього зрозуміти. Певно, якийсь інстинкт самозбереження – вхопила тільки те, що потрібне для виживання. Про фени й ножиці навіть не подумала, хоча моя професія (а я в ній уже 20 років) – це одночасно і моє найбільше хобі у житті. А коли сусіди розповіли, що у нашому домі окупанти облаштували штаб, ще й на першому поверсі, де моя квартира – я була у розпачі. Стало гірше, аніж у день виїзду. Бо хто я без інструментів? Ніхто!
А скільки коштують нові?
Ну середній набір такий, не дуже високої якості – 1000 доларів. На такі речі збираєш доволі довго. Взагалі по життю, я ніколи ні у кого нічого не прошу. А тепер зважилась: писала рідним, знайомим, друзям в Україні і за кордоном, просила гроші на придбання інструментів. Бо для мене вони – та сама вудка, на яку можна ловити рибу, аби себе прогодувати. Донька уже більш самостійна, заміжня. А сину ( йому 13) треба дати гарну освіту.
І як зреагували ті, до кого ви звернулися?
Допомагали і дуже активно. Ще я випадково дізналася про те, що програма підтримки beauty-майстринь є у ГО “Дівчата” – вони, у співпраці із міжнародною благодійною організацією СОС Дитячі Містечка Україна, в рамках програми #SOSДіти допомагають жінкам відновити втрачені під час війни інструменти. Певна сума від моїх рідних та друзів плюс допомога від “Дівчат” – і усе потрібне я змогла придбати за місяць.
А що відчули, коли отримали усі інструменти?
Я стояла і плакала із коробками у руках просто у поштовому відділенні, де мала забрати замовлення. Не знаю, що про мене подумали оператори – але було байдуже. Просто була щаслива, що можу знову повернутися у професію.
Ви уже працюєте?
Так, орендую крісло в тому ж салоні в Ірпені, що й до війни. Салону теж дісталося від окупантів – потрощили, винесли касу, машинки для стрижки, ножиці і “кусачки” для нігтів – певно, хотіли привести себе до ладу. Нашому салону не пощастило вже вдруге: пару років тому, просто на 8-ме березня його розграбували. Лишивши самі меблі. Як і тоді, ми його відновили, тож працюємо у звичному режимі.
А хто зараз ваші клієнти?
Старих поменшало, а нових – побільшало. Бо чимало салонів знищені, або їхні власники виїхали – тож люди мусять шукати нових майстрів. І йдуть завжди ( а зараз – так особливо) не лише за стрижкою чи фарбуванням, а й за психологічною підтримкою. Ще ми із колегами волонтеримо, стрижемо наших воїнів у Київському війському шпиталі. Навантаження не таке, як до війни, але не скаржуся. І мрію, що скоро зможу жартувати про свою улюблену роботу як і раніше: “Втомлена, як кінь. Але щаслива, як слон”.
